Зречення Петра

Настав ранок п’ятниці. Ісуса відвели до первосвященника Кайяфи. У його домі зібрався синедріон (вищий релігійний суд), аби допитати Ісуса й винести Йому вирок. Петро йшов на певній відстані за своїм Учителем. Він зміг пробратися у двір будинку, де допитували Ісуса. Було холодно, солдати й слуги розпалили невелике вогнище у дворі й грілися біля нього. Петро підсів до них.

– Ти теж один із учнів цього Ісуса, чи я помиляюся? — неочікувано звернулася до нього одна з жінок.

– Ні, ні, — квапливо завірив її Петро.

Так він зрікся Ісуса вперше, хоча нещодавно говорив, що ніколи не зробить цього.

Минула майже година відтоді, як Петро з’явився у дворі біля вогнища. Він бачив і чув усе, що відбувалося з Його Вчителем під час судилища. Сховавшись у натовпі, він хотів дочекатися завершення засідання синедріону. За якийсь час один зі слуг глянув на Петра й сказав:

– Адже ти був із Ним!

Петро запротестував:

– З Ісусом? Такого я взагалі не знаю!

Так він двічі зрікся Господа.

Цієї миті у залі суду здійнявся страшенний галас. Ісуса штовхали, глузували з Нього, дехто почав бити Його.

І тут знову хтось сказав Петрові:

– Ти точно один із тих. Твій акцент видає тебе!

Петро бачив, як жорстоко поводилися з його Учителем, тому, аби уникнути Його долі, сказав:

– Не знаю цього Ісуса!

Цієї миті заспівав півень, звіщаючи початок нового дня.

І тут Петро згадав слова Ісуса під час пасхальної вечері минулого дня:

«Перед тим, як заспіває півень, тричі зречешся Мене!» Петро глянув на Господа, Якого він зрікся, і побачив, що Вчитель теж дивиться на нього.

Сором і печаль охопили Петра. Він гірко заплакав і кинувся геть із двору. Цей погляд Учителя він не міг забути вже ніколи.